Дев'ять Принців Амбера - Страница 46

Потім я побачив Еріка і почув, як він голосно віддавав якісь накази.

Якби я тільки міг підійти м нього ближче!

Але я цього не міг.

Можливо, я і здався б йому в полон, щоб зберегти життя ще живим моїм солдатам, які билися добре і відслужили мені гарну службу, чим би не скінчився цей бій.

Але здаватися було нікому, та ніхто й не збирався брати мене в полон. Ерік не почув би мене, навіть якщо б я закричав на все горло. Він був далеко і лише командував.

Так що ми продовжували битися і в мене залишалося всього близько сотні воїнів.

Коротше.

Вони вбили всіх, окрім мене.

На мене ж накинули сітку і били тупими стрілами без наконечників.

В кінці-кінців я впав, мене оглушили палицею по голові та зв'язали, а далі почався якийсь кошмар, який не закінчувався, що б я не робив.

Ми програли.

Пробудився я в темному місці, в підземеллі глибоко під Амбером, шкодуючи, що мені не вдалося дійти до самого кінця і померти.

Той факт, що я все ще залишався в живих означав, що Ерік будує щодо мене якісь плани. Перед очима виникли примари колодок, вогню і тортур щипцями. Я передбачав той кошмар, який мені загрожує, лежачи на сирій солом'яній підстилці.

Я не знав, як довго провалявся без свідомості.

Я обнишпорив усю свою маленьку камеру, намагаючись знайти хоч що-небудь, з допомогою чого міг би покінчити з собою, але ніщо не могло послужити цій меті.

Рани горіли, як опіки від сонця, і я дуже втомився.

Я поклав своє тіло зручніше і знову заснув.

Я прокинувся, але до мене так ніхто і не прийшов. Мені нікого було підкупити, і ніхто мене не катував.

Але ніхто також не приніс мені поїсти.

Я лежав, загорнувшись у плащ, і згадував усе, що сталося з тих пір, як я прокинувся в Грінвуді і відмовився від уколу. Можливо, для мене було б краще, якби я цього не зробив.

Я пізнав відчай.

Скоро Ерік коронується в Амбері. Можливо, це вже відбулося.

Але сон був прекрасним виходом, а я так втомився…

Вперше за довгий час я отримав можливість спати, відпочивати і забути про свої рани.

У сирій темній камері гидотно пахло.

8

Не пам'ятаю, скільки разів я прокидався і знову засипав. Двічі я знаходив м'ясо, хліб і воду на підносі біля дверей. Обидва рази я з'їдав все до крихти. Камера моя була безпросвітно темна і дуже холодна. Я чекав. І знову чекав.

Нарешті за мною прийшли.

Двері розчинилися і з'явилося слабке світло. Я закліпав з незвички і в цей момент мене покликали.

Коридор зовні був вщерть набитий озброєними воїнами, щоб я не викинув якогось фокусу.

Я потер рукою щетину на підборідді і пішов туди, куди мене вели.

Ми йшли довго, і дійшовши до залу зі спіральними сходами стали підніматися по них. Поки ми йшли, я не задав жодного питання, і ніхто нічого не намагався мені пояснити.

Ми дійшли до верху і пішли вже по самому палацу. У теплій чистій кімнаті мені веліли роздягтися догола. Я роздягнувся. Потім я увійшов у ванну з гарячою водою, від якої йшла приємна пара, підійшов слуга, зішкріб з мене весь бруд, поголив і постриг мене.

Коли я витерся насухо, мені дали мою чисту чорно-срібну одежу.

Я одягнувся, і на плечі мені накинули плащ з срібною трояндою на застібці.

— Тепер ви готові, — сказав мені сержант охорони. — Підійдіть сюди.

Я пішов за ним, а варта за мною.

Мене провели в самий кінець палацу, де коваль одягнув мені наручники і скував ланцюгами і ноги. Ланцюги були важкі, щоб у мене не було сил їх порвати. Якби я почав пручатися, мене побили б до нестями, і в результаті все одно закували б. У мене не було особливого бажання знову бути побитим, тому я не пручався.

Потім кілька стражників потягли мене за ланцюзі назад в парадну частину палацу. Я не дивився на окружаючу мене пишність. Я був бранцем, можливо, скоро я буду або мертвим, або божевільним. І зараз я нічого не міг з цим поробити. Швидкий погляд у вікно сказав мені про те, що зараз вже ранній вечір, і я не відчув жодної ностальгії, коли мене проводили по залах, де ми всі гралися дітьми.

По довгому коридору ми потрапили в їдальню палацу.

За довгими столами сиділи люди, багатьох з яких я знав.

Найпрекрасніші сукні та костюми Амбера горіли і переливалися в залі, і була музика при світлі смолоскипів, і вже налито в келихи вино, і наїдки заповнювали вже накриті столи, але ще ніхто не приступав до бенкету.

Я впізнавав багатьох, наприклад, Флору, але було і безліч дивних, незнайомих осіб. Я побачив менестреля і лорда Рейну. Зліва від мене розташувався Джуліан. Я не звернув на нього уваги, а втупився на леді, струнку блондинисту особу.

— Добрий вечір, — сказав я. — По-моєму, нас не представили один одному. Мене звати Корвін.

Вона подивилася на сидячого праворуч чоловіка, ніби шукаючи підтримки, але цей величезний рудий мужлан з купою прищів на обличчі відвернувся і зробив вигляд, що захоплений бесідою з жінкою праворуч.

Вона видавила з себе слабку подобу посмішки і відповіла:

— Мене звуть Кармела. Як поживаєте, принц Корвін?

— Яке приємне у вас ім'я, — відповів я. — У мене все в порядку. Скажіть, як так вийшло, що така гарна, приємна дівчина — і раптом опинилася тут?

Вона швидко зробила ковток води.

— Корвін, — сказав Джуліан голосніше, ніж це було потрібно. — Я думаю, що леді, до якої ти чіпляєшся, вважає тебе нестерпним.

— Невже? По-моєму, вона не сказала тобі ні слова за цей вечір.

Він не почервонів. Він став білим, як крейда.