Дев'ять Принців Амбера - Страница 28

І я зробив ще один крок.

Крок до мертвих. Вони були всюди навколо мене. Стояв страшний сморід — запах гниючої плоті — і я чув виття побитої до смерті собаки. Важкі клуби чорного диму застеляли небо, і крижаний вітер обдав мене краплями дощу. В горлі пересохло, руки тряслися, голова горіла, як у вогні. Я йшов, спотикаючись, крізь туман спалюючої мене гарячки. Придорожні канави були заповнені помиями, дохлими кішками і випорожненнями. Зі скрипом, брязкаючи дзвіночками, мимо проїхав похоронний віз, обдавши мене брудом і холодною водою. Чи довго я блукав, не знаю. Отямився я від того, що якась жінка схопила мене за руку, і на пальці її я побачив кільце з Головою Смерті. Вона відвела мене до себе в кімнату, але побачила, що у мене зовсім немає грошей, і щось недоладно пробурмотіла. Потім її розфарбоване обличчя спотворив страх, змив посмішку з червоних губ, і вона втекла, а я звалився на її ліжко. Пізніше — не пам'ятаю, через скільки часу — величезний здоровань, напевно, господар повії, увійшов до кімнати, відшмагав мене по щоках і стягнув з ліжка. Я повис, вчепившись за його праву руку. Він напів-виніс, напів-виштовхав мене до дверей. Коли я зрозумів, що він збирається вигнати мене на холод, на вулицю, то стиснув його руку ще сильніше, протестуючи. Я стискав її з усіх останніх сил, що залишилися, невиразно благаючи його про притулок.

Крізь піт і сльози, застилаючі очі, я побачив його спотворене обличчя, і страшний крик вирвався з його міцно стиснутих зубів. У тому місці, де я стискав його руку, кістка була зламана.

Він відштовхнув мене лівою рукою і впав на коліна, плачучи. Я сидів на підлозі, і в голові на хвилину прояснилося.

— Я… залишаюся… тут, — видавив я з труднощами, — поки не одужаю. Забирайся. Якщо ти повернешся, я тебе вб'ю.

— У тебе чума! — Вигукнув він. — Завтра віз приїде за твоїми кістками!

З цими словами він плюнув, насилу піднявся на ноги і, спотикаючись, вийшов геть. Я якимось дивом дістався до дверей і зачинив їх на важкий засув. Потім повернувся в ліжко і заснув.

Якщо за моїми кістками і приїжджали на наступний день, вони не зазнали нічого, крім розчарування. Тому що приблизно годин через десять, в середині ночі, я прокинувся в холодному поті. Померла лихоманка, а не я. Я був дуже слабкий, але при повному розумі.

Я пережив чуму.

Я взяв з шафи чоловічий плащ, і гроші з шухляди столу. Потім вийшов в ніч і пішов до Лондона. Був рік чуми, і я не знаю, куди і навіщо я йшов…

Я не пам'ятав, ким був і що там робив.

Ось так все і почалося.

Я вже досить глибоко проник в Лабіринт, снопи іскор безперервно піднімалися з-під ніг, дістаючи до самих колін. Я більше не знав, в якому напрямку рухаюсь, і де тепер Рендом, Дейдра і Мойра. Крізь мене мчали бурхливі потоки енергії, навіть очні яблука і ті, здавалося, вібрували. Потім прийшло відчуття, ніби щоки прокололи шпильками, а шия промерзла. Я зціпив зуби, щоб вони не стукали.

Моя амнезія — зовсім не результат автокатастрофи. Пам'ять я втратив ще за часів правління Єлизавети 1. Флора, напевно, вирішила, що після аварії до мене не повернулася пам'ять. Вона знала про мій стан. Я раптово був вражений здогадкою, що вона залишилася на цьому відображення — Землі — спеціально, щоб не втрачати мене з очей.

Значить, з кінця шістнадцятого століття.

Цього я поки не міг сказати точно. Але скоро дізнаюсь.

Я швидко зробив ще шість кроків, дійшовши до кінця дуги і вийшов на прямий відрізок шляху.

З кожним кроком по другому відрізку проти мене споруджувався другий бар'єр. Друга вуаль.

Поворот направо. Ще один. І ще.

Я був Принцом Амбера. Це істина. Нас було п'ятнадцять братів, але шестеро з нас вжемертві. У нас вісім сестер, і дві з них теж мертві, а може, й чотири.

Всі ми проводили дуже багато часу, подорожуючи по Відображеннях або перебуваючи в наших власних Всесвітах. Це академічне питання, хоча воно і є одним з основних питань філософії, чи може той, хто володіє владою над Відображеннями, створювати свої власні Всесвіти. Не знаю точно, що говорить з цього приводу філософія, але з практичної точки зору ми це могли.

Після другого повороту виникло відчуття, ніби я йду крізь липкий клей.

Один, два, три, чотири… Я насилу підіймав свої не бажаючі підніматися чоботи, і ледве ставив їх на місце, один за іншим. В голові стукало, а серце билося так, як ніби в будь-яку мить могло розірватися на тисячі шматків.

Амбер!

Йти знову стало легко, коли я згадав Амбер.

Амбер. Саме величне місто, яке коли-небудь існувало або буде існувати. Амбер був завжди і завжди буде, і будь-яке інше місто, де б він не перебував, коли б не існував, буде всього лише Відображенням, однією з тіней Амбера або однієї з його фаз. Амбер, Амбер, Амбер… Я пам'ятаю тебе. Я ніколи тебе не забуду. Я думаю, в глибині душі я і не забував тебе ніколи, за всі ці довгі століття, поки я подорожував по Відображенню Земля, тому що часто ночами сни мої тривожили видіння золотих і зелених піків твоїх веж, твої розлогі тераси. Я пам'ятаю твої широкі вулиці і проспекти золотих, зелених і червоних кольорів. Я пам'ятаю твоє солодке повітря, вежі, палаци, всі чудеса, які в тобі були, є і завжди зостануться. Амбер, безсмертне місто, що дало частку себе всім містам світу, я не можу забути тебе навіть зараз, не можу забути і той день в Лабіринті Рембо, коли я згадав тебе в відображенні Лабіринту, після доброго обіду, на який я накинувся, зголоднілий, після любові з Мойрою — але ніщо не зможе зрівнятися з тим задоволенням і любов'ю, які я отримав, згадавши тебе, і навіть зараз, коли я стою, споглядаючи Двір Хаосу, і розповідаючи цю історію єдиній людині, яка її слухає, з тим, щоб він, можливо, повторив її, якщо захоче, щоб хоч ця розповідь залишилася жити після того, як я помру тут; навіть зараз я згадую тебе з любов'ю, місто, в якому я був народжений, щоб панувати…