Дейдра перестрибувала відразу через дві-три ступені, однак все навколо вже тремтіло від стукоту копит.
Ціла юрба солдатів, що заповнила сходи від поручнів до перил, була ще далеко від нас, але четверо вершників значно наблизилися. Ми бігли з усіх сил, я не випускав меча з рук.
Три, чотири, п'ять. Ми пробігти п'ять колон, перш ніж я озирнувся і побачив вершників футах в п'ятдесяти від нас. Тих, хто спускався пішки, практично не було видно. Грандіозна арка здіймалася попереду футах в двохстах. Величезна, сяюча, з вирізаними на ній тритонами, німфами, русалками і дельфінами. І по іншу її сторону, здавалося, стояли люди.
— Мабуть, їм цікаво, навіщо ми сюди з'явилися, — сказав Рендом.
— Цей інтерес залишиться суто академічним, якщо ми не встигнемо, — відповів я, знову обертаючись. Вершники наблизилися ще футів на десять.
Лезо мого меча блиснуло у відблиску того дивного вогню. Рендом послідував моєму прикладу.
Ще кроків через двадцять вібрація зеленої води від стукоту копит стала настільки сильною, що ми повернулись до арки спиною, щоб нас просто не задавили.
Вони вже наблизилися впритул. Арка знаходилася усього в ста футах позаду, але з таким же успіхом могла бути і за сто миль, якщо тільки не вдасться впоратися з цією четвіркою.
Я пригнувся, коли наїзник, що нісся на мене, змахнув шаблею. Праворуч від нього, трохи позаду, знаходився другий воїн, тому я рушив вліво, ближче до поребрика. Таким чином, при нападі йому заважало власне тіло, адже шаблю він тримав у правій руці.
Я парирував удар і миттєво сам зробив випад. Нападаючи, він далеко відхилився в сідлі, так що вістря мого меча якраз увігналося йому в горло.
Потік крові, як червоний туман, піднявся і завагався в зеленому світлі. Божевільна думка промайнула у мене в голові: якби Ван Гог був тут і побачив це!
Кінь пронісся мимо, і я накинувся на другого вершника ззаду. Він повернувся, щоб парирувати удар, і це йому вдалося. Але та швидкість, з якою він скакав, і сила удару вибили його з сідла. Коли він падав, я ударив його ногою, і він підплив вгору. Я знову зробив випад, поки він висів над моєю головою, і він знову парирував, але на цей раз його винесло за поребрик. Я почув дикий крик, коли він вилітав за край поребрика. Потім він замовк.
Тоді я подивився на Рендома, який убив і коня, і людину, і зараз бився з останнім воїном на щаблях сходів. Я не встиг підійти, як все було скінчено, він убив його і тепер сміявся. Кров здійнялася над трупами, і тепер я згадав, що насправді знав божевільного сумного Ван Гога і, що дійсно було дуже прикро, так це те, що він не міг намалювати цього своїм пензлем.
Піші солдати були вже футах в ста від нас, ми швидко розвернулися і поспішили до арки. Дейдра вже пройшла крізь неї.
Ми побігли, і ми встигли. Поруч з нами заясніло безліч мечів, і нападаючі не витримали і повернули назад. Потім ми прибрали зброю, і Рендом прошепотів: «От тепер мені кінець», і ми вирушили до групи людей, що вийшли захистити нас.
Рендону тут же було наказано здатися в полон і віддати зброю, що він і зробив, знизавши плечима. Потім два охоронці стали по боках від нього, третій — позаду, і ми продовжили спуск.
З усією цією кількістю води, що оточувала мене, я втратив всякий рахунок часу, і не можу сказати, чи йшли ми п'ятнадцять хвилин чи півтори години, поки не дісталися до місця призначення.
Золоті ворота Рембо височіли перед нами. Пройшовши крізь них, ми увійшли в місто.
Все коливалося в зеленому тумані. Нас оточували будівлі, тендітні і в своїй більшості високі, розташовані такими групами і таких кольорів, що мій мозок у пошуках старих спогадів та асоціацій розколювався на частини. Я нічого не згадав і у мене в котрий раз розболілася голова від плутанини обривків того, що раніше я добре знав. Адже колись я ходив цими вулицями, або дуже схожими на них, це-то я згадав.
З тих пір, як у Рендома зажадали меч, він не вимовив жодного слова. Вся ж розмова Дейдри звелася до одного питання: де Льювілла? Їй відповіли, що вона в Рембо.
Я почав розглядати наш ескорт. Це були зеленоокі чоловіки з зеленим же, червоним і чорним волоссям, і лише у одного очі були фіолетовими. Всі вони були одягнені у штани й плащі з водоростей, з кольчугами на грудях і короткими мечами, що стирчали з-за поясів з черепашок. Борід і вусів у них не було. Ніхто не звернувся ні з промовою, ні з яким-небудь питанням, хоча я ловив на собі іноді їх косі погляди. Але меч у мене не відібрали.
У місті нас провели по широкій вулиці, освітленій тим же полум'ям на колонах, що стояли тут куди ближче одна до одної, ніж на сходах, а люди витріщалися на нас через п'ятикутні вікна, і мимо пропливали банькаті риби. Коли ми завернули за ріг, холодна течія обвила нас, як бриз, а ще через кілька кроків з'явилася тепла течія, як лагідний вітерець.
Нас провели до палацу в центрі міста, і я знав цей палац, як моя рука — рукавичку, заткнуту за пояс. Це була точна копія — дзеркальне відображення — палацу в Амбері, тільки затуманена зеленим і трохи незвична через безліч дзеркал, дивним чином вставлених в стіни боком.
У скляній кімнаті на троні сиділа жінка, яку я майже згадав, і волосся її теж було зеленим, хоча і з срібною ниткою в них, очі круглі, як нефритові кільця, а брови розліталися, мов крила чайок. У неї був маленький ротик і маленьке підборіддя, але високі вилиці і дуже свіжі округлі щоки. Обруч білого золота був насунутий на лоб до брів, і алмазне намисто обвивало шию. З нього звисав великий сапфір, що спочивав якраз поміж її чарівних оголених грудей, соски яких теж були блідо-зеленими. На ній були невеликі штанці з морських водоростей, схоплені блакитним з срібним поясом. У правій руці вона тримала скіпетр з рожевого корала, на кожному її пальці було кільце, і камінь кожного з кілець мав свій відтінок блакиті. Коли вона заговорила, то не посміхнулася.