Дев'ять Принців Амбера - Страница 18

К оглавлению

— Як мені тут подобається, — сказав я, майже не розуміючи, що говорю вголос, поки Рендом не відповів:

— Ти завжди любив цей ліс.

Мені здалося, що в голосі його прослизнула нотка здивування, але я не був упевнений.

Потім на віддалі пролунав якийсь звук, і я зрозумів, що це проспівав мисливський ріжок.

— Додай швидкості, — раптово сказав Рендом. — Схоже, що це мисливський ріг Джуліана.

Я послухався.

Звук ріжка пролунав ще раз, уже ближче.

— Ці його кляті гончаки розтерзають автомобіль на шматочки, а його птиці виклюють нам очі! — Сказав він. — Треба ж було наткнутися на нього, коли він так добре підготовлений до цієї зустрічі. За чим би він зараз не полював, він з насолодою кине будь-яку дичину заради такого видобутку, як два його брати.

— Живи сам і дай жити іншим, ось моя філософія на сьогодні, — зауважив я.

Рендом посміхнувся.

— Що за лицарство! Можу посперечатися, що воно триватиме цілих п'ять хвилин!

Потім ріжок почувся ще ближче і він вилаявся.

Стрілка спідометра зупинилася на червоній цифрі — 75 миль, а їхати швидше по такій дорозі я боявся.

А ріжок звучав усе ближче і ближче — три довгих протяжних звуки, і неподалік, ліворуч, я почув гавкіт гончих.

— Ми зараз майже на цій Землі, хоча все ще далеко від Амбера, — Сказав мій брат. — Марно пробувати втікати через примикаючі відображення, тому що якщо він дійсно переслідує саме нас, він наздожене нас і там. Або його тінь.

— Що будемо робити?

— Додамо ще газу і будемо сподіватися, що він все-таки женеться не за нами.

І звук ріжка почувся ще, на сей раз практично поруч.

— На чому це він скаче? — Запитав я. — На локомотиві?

— Наскільки я можу судити, це Моргенштерн, наймогутніший і найшвидший кінь, якого він коли-небудь створював.

Я задумався над останнім словом, згадуючи, що все це могло значити. Так, вірно, підказував мені внутрішній голос. Він дійсно створив Моргенштерна в якомусь Відображенні, додавши цьому звірові силу і швидкість урагану. Я згадав, що завжди боявся цього коня, і тут я побачив його.

Моргенштерн був майже на метр вище будь-якого з коней, яких мені доводилося бачити. Очі його були мертвого кольору німецької вівчарки, сива грива вилася за вітром, копита блищали, як відполірована сталь. Він нісся за машиною, як вітер, а в сідлі, пригнувшись, сидів Джуліан — зовсім такий, як на карті — довге чорне волосся, сліпучі блакитні очі, одягнений в білі блискучі обладунки.

Джуліан посміхнувся нам і помахав рукою, а Моргенштерн скинув угору голову, і його чудова грива зметнулася на вітрі, як прапор. Ноги миготіли з такою швидкістю, що їх не було видно.

Я згадав, що Джуліан одного разу змусив свого підручного одягнути мій старий одяг і мучити коня. Ось чому коняка мало не вбила мене в день полювання, коли я спішився, щоб оббілувати оленя.

Я швидко підняв скло, щоб звір не зміг по запаху визначити, що я в машині. Але Джуліан помітив мене, і мені здавалося, що я розумію, що це означає. Навколо нього бігли його гончі, жорсткі, твердотілі, з міцними як сталь зубами. Вони теж були взяті з Відображень, тому що жоден нормальний пес не витримав би такої вбивчої гонки. Але я був твердо впевнений, що все, що раніше було для мене нормальним, тут таким не було.

Джуліан зробив нам знак зупинитися, і я подивився на Рендома, який ствердно кивнув у відповідь.

— Якщо ми не зупинимося, він нас просто знищить.

Так що довелося натиснути на гальмо.

Моргенштерн здійнявся в повітря, присів на задні ноги, підняв передні і вдарив об землю копитами. Собаки кружляли неподалік з висунутими язиками і важко здіймали боками. Кінь покрилася блискучою плівкою поту.

— Який сюрприз! — Простягнув Джуліан своїм повільним, майже лінивим голосом.

Це була його манера розмовляти, і, поки він говорив, великий орел з чорно-зеленим оперенням, що кружляв у нас над головами, опустився і сів до нього на плече.

— Ось саме, нічого не скажеш, — відповів я. — Як поживаєш?

— О, чудово, — недбало кинув він. — Як завжди. А як справи у тебе і братика Рендома?

— Ми в повному здоров'ї, — відповів я, а Рендом кивнув головою і додав:

— Я думав, що в ці неспокійні часи ти знайдеш собі інше заняття, окрім полювання.

Джуліан трохи нахилив голову і іронічно подивився на нього крізь бічне скло.

— Мені приносить насолоду вбивати звірів. І я постійно думаю про своїх родичів.

У мене по спині пробіг відчутний холодок.

— Мене відвернув від полювання шум вашої машини. Та я й уявити собі не міг, що в ній опинитеся саме ви. Наскільки я розумію, ви подорожуєте не просто заради задоволення, а їдете кудись, скажімо, в Амбер, так?

— Так, — погодився я. — Можу я поцікавитися, чому ти зараз тут, а не там?

— Ерік послав мене спостерігати за цією дорогою, — відповів він, і моя рука мимоволі лягла на руків'я одного з пістолетів.

У мене виникла впевненість, що його обладунки мені не пробити. Я подумав, що доведеться стріляти в Моргенштерна.

— Ну що ж, браття, — сказав він, посміхаючись. — Я радий, що ви повернулися, і побажаю вам доброго шляху. До побачення.

І з цими словами він повернувся і помчав у ліс.

— Давай-но забираємося скоріше звідси подобру-здорову, — сказав Рендом. — Напевно, він збирається влаштувати засідку, а може, знову почне переслідування.

Тут він витягнув з-за пояса пістолет і поклав його на коліна.

Я поїхав вперед вже з досить помірною швидкістю.

Приблизно хвилин через п'ять, коли я вже став дихати спокійніше, почувся звук ріжка.