Дев'ять Принців Амбера - Страница 17

Над головою пронеслося, голосно ляскаючи крилами, схоже на летючу миша створіння. Небо було королівського блакитного кольору, а сонце на ньому блідо-золотим.

— У нас залишилося менше чверті бака.

— Добре, — сказав Рендом. — Зупини машину.

Я натиснув на гальмо і відкинувся у кріслі.

Пройшло досить багато часу — хвилин п'ять-шість — а він все мовчав.

— Поїхали, — нарешті сказав він.

Милі через три ми під'їхали до якоїсь барикади з тесаних колод, і я почав об'їжджати її. З іншого боку були ворота, і Рендом велів мені зупинитися і сигналити. Так я і зробив, і через деякий час дерев'яні ворота на іржавих чавунних петлях заскрипіли і відкрилися.

— В'їжджай сміливо. Небезпеки немає.

Я заїхав і ліворуч від себе побачив три колонки з бензином, а неподалік — маленьку будівлю, які я бачив тисячами раніше, при більш ординарних обставинах. Я під'їхав до однієї з колонок і став чекати.

Чоловік, який вийшов з будиночка, був близько п'яти футів зросту, як пивна бочка — в обхваті, зі схожим на полуницю носом і шириною плечей мінімум в ярд.

— Що завгодно? Заповнити бак?

Я кивнув.

— Просто бензин.

— Посуньте трохи машину, — він вказав куди.

Я встав на місце і запитав Рендома:

— А мої гроші тут годяться?

— А ти подивися на них, — відповів він, і я відкрив портмоне. Він був туго набитий помаранчевими та жовтими купюрами, з римськими цифрами на кутах і ініціалами «Д. Р.»

Він посміхнувся, дивлячись, як я роздивляюся купюру.

— От бачиш, я подбав про все.

— Ну і чудово. Між іншим, я зголоднів.

Ми озирнулися і тут же побачили рекламу торговця, який продавав курчат-гриль зовсім поруч. Реклама горіла неоном.

Суничний ніс пошаркав ногою по якомусь горбку на землі, повісив шланг, підійшов до нас і сказав:

— Вісім драхм Регуме.

Я знайшов помаранчеву папірець із 5 ДР і ще три з 1 ДР і простягнув йому.

— Спасибі. — Він засунув гроші в кишеню. — Перевірити масло і воду?

— Валяйте.

Він долив у радіатор трохи води, сказав, що рівень масла в нормі і пару раз протер вітрове скло брудною ганчіркою, потім помахав рукою і пішов назад у будиночок.

Ми доїхали до містечка з назвою Кенні Руа і купили корзинку смажених курчат і великий глек пива. Потім ми помилися, погуділи біля воріт і почекали, поки нам відкрив їх охоронець з іржавою алебардою через праве плече.

Потім знову виїхали на дорогу.

Попереду показався динозавр. Він подивився на нас, завагався, але потім звернув ліворуч. Над головою пролетіли три птеродактилі.

— Мені боляче відмовлятися від неба Амбера, — сказав Рендом.

І що б це не означало, я ствердно мугикнув у відповідь.

— Але я боюся зробити все відразу, — продовжував він. — Нас може розірвати на шматки.

— Згоден.

— З іншого боку, це місце мені теж не дуже подобається.

Я кивнув, і ми рвонули вперед, а силіконова рівнина скінчилася, поступившись місцем кам'янистій.

— Що ти зараз робиш? — Насмілився я на питання.

— Тепер у нас є небо, так що я спробую зробити щось з рівниною.

І кам'яниста поверхня стала перетворюватися в окремі бруковані камінці, між ними проглядала оголена чорна земля. Ще через кілька хвилин я побачив острівці зелені. Спочатку їх було небагато, але трава була яскраво-яскраво зеленою, такої я ще ніколи не бачив на Землі, яку знав.

Скоро трави стало більше.

Через деякий час на шляху стали попадатися окремі дерева.

Потім ліс. Але що це був за ліс!

Я ніколи не бачив таких дерев, могутніх і величних, глибокого багатого зеленого кольору з цятками золота. Вони височіли над головою, пригнічуючи пишністю крон. Величезні сосни, дуби, клени, і безліч інших, назв для яких у мене не було. У них шелестів вітерець з фантастично приємним, ніжним запахом, який так і обвивав мене, коли я трохи прочинив вікно, так що я вирішив опустити його до кінця.

— Арденський Ліс, — сказав чоловік, який був моїм братом, і я знав, що він мене не обманює, і я одночасно і любив його, і заздрив йому в його мудрості, знанням, яких позбувся.

— Брате, — сказав я. — Ти все робиш правильно. Навіть краще, ніж я очікував. Спасибі тобі.

Мої слова привели його в деяке здивування. Як ніби він досі не чув від своїх рідних жодного хорошого слова.

— Я роблю все, що в моїх силах, — відповів він. — І обіцяю тобі, що так буде до самого кінця. Подивися тільки! Тепер у нас є і небо, і ліс! Поки що все йде настільки добре, що навіть не віриться! Ми пройшли більше половини шляху, і ніщо не зупиняло нас по-справжньому. Я вважаю, нам здорово щастить. Ти даси мені Регентство?

— Так, — сказав я, не розуміючи, що це могло означати. Але я відчував, що хочу задовольнити його прохання, якщо це дійсно в моїх силах.

Він кивнув.

— Тебе можна триматися.

Він був маленьким хитруном з маніакальною схильністю до вбивств, і, як я згадав, вічно проти чого-небудь повставав. Наші батьки намагалися карати його в минулому, але я пам'ятав, що і у них це виходило дещо… непереконливо. І я раптово зрозумів, що у нас були одні й ті ж батьки, не так як у випадку зі мною і Еріком, мною і Флорою, мною і Каїном, Блейзом і Фіоною. На рахунок інших я не пам'ятав, але тут був упевненийтвердо.

Машина йшла по відмінній дорозі серед царів усіх дерев. Здавалося, їм не було ні кінця, ні краю. Тут так спокійно і добре! Зрідка з придорожнього чагарника вискакував переляканий олень або здивована лисиця. Сонячне світло променями пробивався крізь листя, стаючи схожим на рідкісний східний музичний інструмент. Вологий вітерець ніс з собою життєдайні запахи. Я зрозумів, що добре знаю це місце, і що не раз гуляв в минулому по цій дорозі. Я їздив через Арденський ліс верхи, гуляв в ньому, полював, лежав на спині під його товстими гілками, закинувши руки за голову і дивлячись на небо. Я лазив по багатьох цих велетнях і дивився на зелений світ, що стелився і переливався внизу.