Дев'ять Принців Амбера - Страница 7

Приманка, приманка, приманка! Мені так багато треба було знати!

— Чому? Значить, він все-таки зв'язався з тобою?

— Я волію промовчати, — відповів я в надії, що це дасть мені якусь перевагу, тим більше, що, судячи по розмові, можна було собі уявити, яку позицію займає Блейз.

— Якби це було так, я б відповів йому те ж саме, що і Еріку — «Я подумаю».

— Блейз, — повторила вона.

Блейз, — сказав я сам собі, Блейз, ти мені подобаєшся. Я забув чому, і я знаю, що є причини, по яких так не повинно бути, але ти мені подобаєшся. Я це знаю.

Деякий час ми ще сиділи мовчки, і я відчув сильну втому, але нічим цього не показав. Я повинен бути сильним. Я знав, що повинен бути сильним.

Я сидів зовсім спокійно і, посміхаючись, сказав:

— Гарна в тебе тут бібліотека.

І вона відповіла:

— Спасибі.

Пішла чергова пауза.

— Блейз, — знову повторила вона. — Скажи, ти дійсно думаєш, що у нього є хоча б один шанс?

Я знизав плечима:

— Хто знає? Принаймні не я. Може, він і сам цього не знає.

Раптом я побачив, що вона дивилася на мене широко відкритими здивованими очима. Навіть рот трохи розтулений. — Як це не ти? — Ледве вимовила вона. — Слухай, адже ти не збираєшся спробувати сам?

Тоді я розсміявся, щоб якось згладити її спалах.

— Не базікай дурниць, — сказав я, регочучи. — При чому тут я?

Але щось у глибині душі озвалося на її слова, якась струна, і блискавкою промайнула думка: «Чому б і ні!»

Раптово мені стало страшно.

Здавалося, моя відповідь, що б вона не значила, все ж заспокоїла її. Вонатеж посміхнулася у відповідь і махнула рукою в бік вбудованого в стіну бару.

— Я б із задоволенням випила ірландського.

— Та й я не відмовлюся, — я встав і налив два келихи.

Потім я знову зручно влаштувався на стільці.

— Знаєш, — мовив я, знову зручно влаштовуючись на стільці, — все таки мені приємно сидіти з тобою ось так, наодинці. Хоча, може, це і ненадовго. Принаймні, у мене виникають приємні спогади.

Вона посміхнулася і засяяла.

— Ти правий, — відповіла вона, сьорбаючи вино. — Ось я сиджу зараз з тобою, і мені так легко уявити, що ми обидва в Амбері.

Келих ледь не випав з моїх рук.

Амбер! Це слово гарячою хвилею облило мене.

Потім вона тихо заплакала, і я піднявся, напівобнявши її за плечі, трохи притиснувши до себе.

— Не плач, малятко, не треба. А то мені самому стає якось не по собі.

АМБЕР! У цій назві полягало щось життєво важливе, пульсуюче, живе.

— Почекай, ще настануть добрі дні, — м'яко додав я.

— Ти справді віриш у це?

— Так, — голосно відповів я. — Так, вірю!

— Ти божевільний! Можливо тому ти завжди був моїм улюбленим братом. Я майже завжди вірю у все, що ти говориш, хоча я і знаю, що ти божевільний!

Потім вона ще трохи поплакала, потім заспокоїлася.

— Корвін, — пробурмотіла вона, — якщо тобі все ж це вдасться, якщо якимось дивом, так, що навіть Тінь не може вгадати, ти доб'єшся того, чого хочеш, ти ж не забудеш своєї маленької сестрички Флорімель?

— Так. — Відповів я, раптово відкриваючи, що це її справжнє ім'я, — так, я тебе не забуду.

— Спасибі. Я розповім Еріку тільки саме основне, а про Блейза і про свої здогадки взагалі нічого не скажу.

— Спасибі, Флора.

— І все ж я не довіряю тобі ні на секунду, — додала вона. — І будь ласка, не забувай цього.

— Ти могла б цього і не говорити.

Потім вона знову подзвонила своїй служниці, яка проводила мене в спальню, де я з труднощами примудрився роздягнутися, після чого намертво зваливсяв ліжко і проспав одинадцять годин підряд.

3

Коли я прокинувся наступного ранку, її в будинку не було, і записки вона мені теж не залишала. Служниця накрила сніданок на кухні і пішла у своїх справах. Я насилу відкинув природне бажання спробувати вивудити у неї все, що тільки можливо, тому що вона швидше за все або нічого не знала, або нічого не сказала б про те, що я хотів знати, а про мою спробу розпитати її обов'язково донесла б Флорі. І раз вже так виявилося, що я залишився на даний момент повним господарем будинку, я вирішив повернутися в бібліотеку і спробувати довідатися там якомога більше, якщо, звичайно, там було що взнавати. Та крім того, я люблю бібліотеки. Мені в них дуже затишно, я завжди відчуваю себе в цілковитій безпеці за стіною слів, красивих і мудрих. Я завжди відчуваю себе краще, коли усвідомлюю, що в світі ще залишилося щось, стримуюче в ньому найгірше.

Доннер або Блітцер, або один з їхніх родичів з'явився невідомо звідки і пішов за мною на негнучких ногах, втягуючи носом повітря. Я спробував було з ним подружитися, але це було все одно, що кокетувати з автоінспектором, який своїм жезлом наказав тобі зупинитися біля узбіччя дороги. По дорозі в бібліотеку я заглядав в інші двері, але це були звичайні кімнати, які досить невинно виглядали.

Коли я увійшов до бібліотеки, Африка все ще була прямо переді мною. Я зачинив за собою двері, щоб собаки мені не заважали, і пройшовся по кімнаті, читаючи назви книг на стелажах.

Тут було безліч книг з історії. По-моєму, вони складали основу всієї колекції. Були тут і книги з мистецтва, великі і дорогі видання, і я перегорнув деякі з них. Зазвичай мені найкраще думається, коли я займаюся чимось зовсім стороннім.

Мене трохи дивувало те, що Флора, очевидно, була багата. Якщо ми дійсно були братом і сестрою, чи означало це, що я теж був аж ніяк не жебраком? Я став думати про свої доходи, соціальне становище, професію, заняття. У мене було відчуття, що грошове питання мене завжди мало турбувало, і що коли мені потрібні були гроші, я діставав їх без всяких труднощів. Чи був у мене теж будинок? Я не міг пригадати.