Дев'ять Принців Амбера - Страница 57

Він налив нам обом віскі, підняв свою чарку і сказав:

— Щасливої дороги, Корвін. Сподіваюся, що ми ще побачимося коли-небудь.

Я не став питати його ні про що, коли він назвав моє справжнє ім'я, і він посміхнувся, зрозумівши, що я нічим не видам свого подиву.

— Мені було добре тут з тобою, Жупен, — сказав я йому. — Якщо мені вдасться те, що я задумав, я ніколи не забуду, що ти зробив для мене.

Він похитав головою:

— Мені нічого не потрібно. Я щасливий тим, що маю, роблячи те, що я роблю. Я радію, обслуговуючи цей безглуздий маяк. Це все моє життя. І якщо тобі вдасться те, що ти задумав… ні, ні, не кажи мені про це, будь ласка! Я просто стара пивна бочка, і нічого не хочу знати — я тільки буду сподіватися, що ти іноді заглянеш до мене на вогник, і ми зіграємо партію-другу в шахи.

— Обов'язково, — пообіцяв я.

— Якщо хочеш, можеш вранці узяти «Метелика».

— Спасибі.

«Метелик» — так називалося його вітрильне суденце.

— Перш, ніж ти підеш, — сказав він, я хочу запропонувати тобі взяти мою підзорну трубу, підійнятися на вежу і подивитися на Гарнатську долину.

— Що нового я там можу побачити?

Він знизав плечима.

— Про це тобі краще судити самому, без підказок і помічників.

Я кивнув.

— Добре. Я зроблю це. Потім ми добряче випили, поки не відчули себе абсолютно розкуто, а потім взялися влаштовуватися на нічліг. Мені буде бракувати старого Жупена. За винятком Рейна, він був єдиним другом, якого я знайшов після повернення. Засинаючи, я подумав про ту долину, яка стала морем вогню в той день, коли ми проходили її з військом. Що незвичайного могло відбуватися там зараз, через чотири роки?

Мені снилися тривожні сни про шабаші і перевертнів. Я спав, а над головою сходив повний місяць.

Я піднявся разом із сонцем. Жупен ще спав, і я був цьому радий, тому що мені не хотілося влаштовувати ніяких особливих прощань, і у мене було дивно тривожне відчуття, що я бачу його востаннє.

Я піднявся на вежу, в кімнату, де горів маяк, захопивши з собою підзорну трубу. Я підійшов до вікна, що виходить на берег, і став дивитися на долину.

Над лісом висів туман. Холодний, сірий, мокрий туман, який, здавалося, прилипав до вершин низькорослих дерев. Чорних дерев, гілки яких скорчились і переплелися, як пальці у паралітика. Серед них миготіли дивні чорні тварини, і по їх зовнішньому вигляду я зрозумів, що це були не птиці. Можливо, кажани. Чиясь недобра присутність відчувалася в цьому великому лісі, чиясь зла воля, і несподівано я зрозумів, чия. Це був я сам.

Все це створив я сам, своїм прокляттям я перетворив мирну Гарнатську долину в те, що вона зараз собою являла: це був символ моєї ненависті, символ зла на Еріка і всіх тих, хто бився за нього, хто дозволив йому захопити владу і випалити мені очі розпеченим залізом. Мені не подобалося, як виглядає цей ліс, і коли я вдивився на нього, я зрозумів, як втілюється в життя моя ненависть, як виглядає Виконане смертне прокляття Принца. Я знав про це, бо все це було частиною мене.

Я створив новий шлях в реальний світ. Гарнатська долина стала стежкою крізь Відображення. Відображення похмурі й суворі. тільки зле, темне і погане могло йти по цій стежці. Це і було джерело тих чудовиськ, про які говорив Рейн, чудовиськ, що не давали спокою Еріку. Добре — в певному сенсі, звичайно — якщо ця боротьба відверне його від усього іншого. Але коли я опустив підзорну трубу, я ніяк не міг позбутися почуття, що зробив щось дуже погане. Адже тоді я ще не знав, що коли-небудь знову побачу сонячне світло. Але зараз, коли зір повернувся до мене, і я знову був на волі, я зрозумів, що випустив із пляшки такого джина, якого буде дуже важко загнати назад. Навіть без труби я бачив, які дивні форми рухалися в випаленому лісі. Я зробив те, чого ніхто й ніколи не наважувався зробити з часів правління Оберона: відкрив новий шлях в Амбер. І відкрив його тільки для поганого. Прийде день, коли король Амбера — хто б він не був — встане лицем до лиця з проблемою, як закрити цей шлях. Я передчував все це, дивлячись туди, вдалину, все розуміючи, тому що це було моїм прокляттям, творінням мого болю, гніву і ненависті. Якщо коли-небудь я виграю битву за Амбер, то мені доведеться розбиратися зі справою своїх рук, а це завжди нелегко. Я зітхнув.

Ну що ж, хай буде так. А тим часом Еріку буде чим розвіяти нудьгу.

Я швидко перекусив, спорядив «Метелика», підняв вітрило, відштовхнувся від берега і сів за кермо. Жупен зазвичай вставав в цю годину, але, можливо, він теж не любитель довгих прощань.

Я направив човен до найближчої землі, такої ж сяючої, як і Амбер, місця майже легендарного, але яке більше практично не існує. Його пожер Хаос багато століть тому, але десь від нього повинно було залишитися Відображення. Мені залишалося тільки знайти його, впізнати і зробити своїм, як це було в давні-давні часи. Потім, коли за мною стоятимуть віддані мені війська, я зроблю ще одну річ, якої не знав Амбер. Я ще не знав, як це буде, але я обіцяв собі, що в день мого повернення в безсмертне місто всюди будуть гуркотіти гармати.

Коли я відплив до Відображення, на самому кордоні реальності, білий птах моєї долі прилетів і опустився мені на плече. Я написав записку, прив'язав її до ноги птиці і послав у путь.

У записці було написано:

...

— Я йду!

І стояв мій підпис.

Я не заспокоюся, поки не помщуся, поки трон не стане моїм, і тоді, милий принц, прощайте всі ті, хто встав між мною і моєю метою.

Сонце висіло низько над лівим плечем, вітри надували вітрила і несли мене вперед.