Дев'ять Принців Амбера - Страница 52

Отже, мені треба втекти з в'язниці, поки не прийде четверта річниця.

Але як?

До цих пір я не надавав великого значення втечі, і тому не думав про неї, бо якби я навіть знайшов спосіб вибратися з камери, мені ніколи не вдалося б вийти з Амбера і навіть з палацу — без очей і без допомоги, якої мені ні від кого було чекати.

Тепер же…

Двері в мою камеру були важкі, великі, оббиті міддю, з крихітним загратованим квадратом приблизно на п'ятифутовій висоті, для того щоб подивитися, живий я чи вже помер, якщо, звичайно, комусь було до цього діло. Якби мені навіть вдалося висадити цю решітку, відразу було видно, що я не міг висунути руку настільки, щоб дістатися до замка. Внизу дверей були маленькі ворітця, через які подавалася їжа. Більше в цих дверях нічого не було. Петлі були або зовні, або між дверима і косяком, в цьому я не був упевнений. У будь-якому випадку, я не міг до них дістатися. Ні вікон, ні інших дверей не було.

Я був ще все одно що сліпий, тому що слабке світло проникало до мені тільки через загратоване віконце. До того ж я знав, що зір ще не повернувся до мене повністю. До цього було ще далеко. Та й з повним зором у моїй камері було б непроникно темно. Я знав це, тому що добре знав темниці Амбера.

Я закурив сигарету і знову став ходити по камері, думаючи про ті речі, які були в моєму розпорядженні з точки зору пристосування їх для втечі. У мене був одяг, матрац і скільки завгодно мокрої, затхлої соломи. У мене також були сірники, але я швидко відкинув думку про те, щоб підпалити солому і влаштувати пожежу. Я сумнівався, і не без підстав, що якщо я це зроблю, хтось прийде рятувати мене. Швидше за все, стражник підійде до дверей і посміється, якщо взагалі зволить підійти. У мене була ложка, яку я вкрав на попередньому банкеті. Я хотів спочатку стягнути ніж, але Джуліан зловив мене на місці злочину і вирвав його з моїх рук. Він, однак, не знав, що це була вже друга спроба. У черевик у мене вже була запхнута ложка.

Тільки от нащо вона могла мені знадобитися?

Я чув розповіді про в'язнів, які прокопують собі підземні ходи з камер найбезглуздішими предметами, як то: поясна пряжка (якої я не мав), в'язальний гачок тощо. Але у мене не було часу на подвиги графа Монте-Крісто. Я повинен був утекти протягом декількох місяців, інакше мої нові очі будуть знищені.

Двері, в основному, були зроблена з дерева. Дуб. Вони були обтягнуті чотирма металевими смугами. Одна смуга йшла по самому верху, інша — по низу, над ворітцями, в які просували їжу, а дві інші йшли зверху вниз, по обидві сторони від загратованого віконця в квадратний фут розміром. Двері відкривалися назовні і замок був зліва від мене. Пам'ять послужливо підказала мені, що товщина її два дюйми, і я пам'ятав, в якому приблизно місці знаходився замок, що і перевірив дослідним шляхом, налягаючи на двері і відчуваючи її напругу в потрібному місці. Я знав, що двері були також засунута на міцні засуви зовні, але про це можна було подумати і пізніше. Можливо, мені вдасться висунути засув, просунувши ручку ложки між краєм дверей і косяком.

Я присунув до дверей свій матрац, став на коліна і ручкою ложки окреслив квадрат в тому місці, де знаходився замок. Я працював до тих пір, поки рука не стала відвалюватися від втоми, напевно, кілька годин. Потім я поторкав пальцями поверхню дерева. Небагато, але ж це тільки початок. Я взяв ложку в ліву руку і продовжував працювати, поки і вона не оніміла.

Я жив надією, що скоро з'явиться Рейн. Я був упевнений, що мені вдасться вмовити його віддати мені кинджал, якщо я буду достатньо наполегливий. Однак він все не йшов, і я продовжував потихеньку знімати стружку з дерева.

Я працював день за днем, не покладаючи рук, поки не вгризся в дерево приблизно на півдюйма. При кожному наближенні стражника я прибирав матрац в дальній кут і лягав на нього спиною до дверей.

Коли він ішов, я відновлював роботу.

Потім мені довелося перервати приготування, яким болісним не було це зволікання. Хоча я і завертав руки в розірвану тканину одягу, вони все одно вкрилися водяними бульбашками, які весь час лопалися, і врешті-решт я стер їх до крові. Довелося зробити перерву, поки рани не зажили. Я вирішив присвятити час вимушеного відпочинку складання планів на майбутнє після того, як мені вдасться втекти.

Коли я прорубаю двері, то підніму засув. Шум від його падіння, звичайно, приверне стражника. Але до цього часу мене вже не буде в камері. Пара хороших ударів, і той квадрат, який я випилював, впаде назовні разом з замком. Тоді двері відкриються, і я стану обличчям до обличчя з озброєним стражником. Мені доведеться убити його.

Можливо, він буде занадто самовпевнений, знаючи, що я сліпий. З іншого боку, він буде трохи боятися, згадуючи ту битву, коли я йшов в Амбер. У будь-якому випадку він помре і тоді я буду озброєний. Я схопив себе лівою рукою за правий біцепс і напружив м'язи. Боже! Я ж весь висох! Як би там не було, в мені текла кров принців Амбера і я відчував, що навіть у цьому стані зможу вбити будь-яку звичайну людину. Можливо, я тільки тішив самого себе, але мені доведеться випробувати це на ділі.

Потім, якщо мені це вдасться, то ніщо не зупинить мене, з мечем в руці я доберуся до Лабіринту. Я пройду Лабіринт, а діставшись до центру, переміщуся в будь-яке Відображення, яке вважатиму за потрібне. Там я залічу рани і зберуся з силами, і на наступний раз не поступлю так необачно і не буду поспішати. Якщо навіть це займе у мене сто років, я все підготую як слід, на сто відсотків, перш ніж напасти на Амбер знову. Адже врешті-решт, формально я був тут королем. Хіба я не коронував сам себе в присутності всіх придворних перш, ніж це встиг зробити Ерік? Цієї лінії я і буду триматися, ідучи на війну за трон.