Дев'ять Принців Амбера - Страница 42

— Схопився за інший кінець шаблі, пояснив він, зауваживши напрямок мого погляду. — Ще трохи щипає.

Я перевів подих, і ми пішли до його намету, де він відкрив пляшку з вином, дав мені хліба, сиру і трохи сушеного м'яса. У нього все ще був пристойний запас сигарет і я із задоволенням викурив одну, поки похідний лікар перев'язував мої рани.

У його армії все ще було приблизно вісімдесят тисяч чоловік. Коли я стояв на вершині пагорба і вечір тільки почав опускатися на землю, мені здалося, що я дивлюся на всі табори, які коли-небудь з'являлися перед моїм поглядом, простягнені на милі і століття навколо. Сльози раптово вкрили мені очі, коли я подумав про простих людей, не схожих на принців Амбера, з своїм коротким життям, перетвореним на пил у величезній кількості воєн, які ведуться в найрізноманітніших світах.

Я повернувся до намету Блейза, і ми допили вино.

7

У цю ніч почався буревій. Він не скінчився з настанням зорі, яка посріблила долоні світу, і тривав весь важкий похідний день.

Це дуже розхолоджує — марширувати в дощ, присмачений крижаним вітром. Особисто я завжди ненавидів бруд, ічомусь завжди виходило так, що мені доводилося мало не століттями йти саме по бруду.

Ми спробували знайти Відображення, в яких не було б дощу, але не тут то було. Ми могли дійти до Амбера, але тільки в наскрізь мокрому одязі, під гуркіт грому і блиск блискавок за спинами.

Наступного ранку температура різко впала, і весь світ виявився покритий брудним сірим небом, з якого валив сніг. При диханні з рота виривалася пара.

Військо було до цього погано підготовлене, якщо звичайно не рахувати маленьких волохатих людей, і ми наказали всім рухатися якнайшвидше, щоб уникнути обморожень. Високі червоношкірі солдати страждали. Їх світ був дуже теплим.

У той день на нас напали тигр, полярний ведмідь і вовк. Тигр, якого вбив Блейз, був розміром в чотирнадцять футів від носа до кінчика хвоста.

Ми йшли весь день і частину ночі, поки не почалася відлига. Блейз підганяв війська, щоб якомога швидше вивести їх з холодної зони. Карта із зображенням Амбера вказувала, що там була тепла суха осінь, а ми все ближче і ближче підходили до реальної Землі.

До півночі другої доби нашого походу ми вже випробували сніжну бурю, холодний дощ, теплий дощ і нормальну суху погоду.

Був відданий наказ влаштувати табір і виставити потрійні караули. Якщо врахувати, що наші солдати вимоталися до межі, то можна зрозуміти, що ми не могли йти далі.

Напад стався кількома годинами пізніше, і на чолі його стояв Джуліан, наскільки я зрозумів потім по опису тих, хто вцілів.

Удар послідував по самій вразливій нашій позиції — периферії основного табору. Знай я, що це буде Джуліан, я б придушив його за допомогою карти, але справа була зроблена.

Здавалося, наші війська почали втрачати присутність духу, але вони все ж таки підкорилися нашому наказу йти вперед.

Ми втратили приблизно дві тисячі чоловік, коли раптово наступила зима, і я поки ще не знав, скількох знищив Джуліан.

На наступний день ми потрапляли в засідку за засідкою. Таке велике військо, як наше, не могло протиставити нічого серйозного тим коротким рейдам, які Джуліан влаштовував на наші фланги. Нам вдалося знищити кілька його солдатів, але зовсім небагато, приблизно одного на десять наших.

Опівдні ми перетинали долину, що йшла паралельно морському берегу. Арденський ліс був від нас на північ і зліва. Амбер точно попереду. Легкий прохолодний бриз був напоєний солодкими запахами землі і рослин. Зрідка з дерев падало листя. Амбер лежав від нас у вісімдесяти милях і виднівся лише як невеликий блиск над горизонтом.

Цього ранку почали збиратися хмари, пішов дощ, блискавки заблищали з неба. Потім шторм припинився так само швидко, як і почався, і сонце висушило все навколо.

Через деякий час ми відчули запах диму.

Скоро ми побачили його — він піднімався вгору всюди навколо нас.

Потім вгору і вниз стали стріляти язики полум'я. Вони рухалися до нас, як ніби підкрадалися, і чим ближче вони підступали, тим жаркіше ставало, і десь у задніх рядах вже почалася паніка. Пролунали крики команд, колони зламали стрій і кинулися вперед.

Ми побігли.

Пластівці попелу падали на нас з усіх боків, а дим ставав все густішим. Ми мчали вперед, і вогонь підступав все ближче і ближче. Цілі простирадла полум'я застеляли небо, безперервно долинав гуркіт грому, і хвилі вологої жари нахлинули на нас, омиваючи з усіх боків. Дерева, повз які ми пробігали, почорніли, листя скорчилось, а чагарник димівся. Наскільки сягало око попереду, нас не чекало нічого, крім алей вогню.

Ми побігли швидше, не сумніваючись, що скоро буде ще гірше.

І ми не помилилися.

Спека стала задушливою, дихати було важко. Олені, вовки, лисиці і кролики мчали разом з нами, не звертаючи уваги на своїх природних ворогів. Повітря над клубами диму здавалося, було напоєне криками птахів. Вони каляли прямо на нас, але ми цього вже не помічали.

Підпалити цей старовинний ліс, легко вразливий до вогню, як і Арденський, здавалося мені святотатством. Але Ерік був принцом Амбера і скоро буде його королем. Можливо, якби я був на його місці, я би теж…

Волосся і брови мої були підпалені, в горлі пересохло. Скількох людей нам все це буде коштувати?

Сімдесят миль покритої лісом долини лежало між нами і Амбером, і приблизно тридцять з них ми вже пройшли.

— Блейз! — Хрипко вигукнув я. — Через дві-три милі звідси дорога приведе нас до річки Ойзен, яка впадає в море. Я думаю, це наш єдиний шанс. Вся Гарнатська долина буде випалена. Наш єдиний порятунок — вчасно досягти води.